Чому українські політики мають забути про минуле у питанні вступу до НАТО

За часів великої війни у Європі відносини України та НАТО увійшли у нову еру. Наш вступ до Альянсу став реальнішим, ніж будь-коли – але доки немає остаточного рішення про це, Україна та її представники здатні створити перепони на цьому шляху.

Іноді вони навіть роблять це. Часом несвідомо. І це має припинитися.

У цьому тексті ми пояснюємо, чому українським політикам важливо накласти табу на згадки про ПДЧ, тобто план дій щодо членства України в НАТО. У тому числі – припинити посилатися на рішення Бухарестського саміту 2008 року, яке ґрунтується саме на ідеї надання Україні ПДЧ. Нам необхідне нове бачення, нова стратегія щодо України з боку Альянсу. А щоб вона з’явилася – нам самим треба бути амбітними і показувати союзникам, яким ми бачимо своє майбутнє.

Тим більше, що один з базових переговорних принципів у дипломатії, "вимагай більшого, щоб отримати необхідне", теж ніхто не скасовував.

Насправді війна відкрила історичне вікно для можливого швидкого вступу України в НАТО, про що відкрито кажуть і українські посадовці, і наші друзі в Альянсі, і експерти.

Для таких оптимістичних очікувань є декілька причин.

По-перше, на нашу користь грає сприйняття України на Заході.

Зараз, через героїчну боротьбу ЗСУ, а також через загалом добре ставлення до українських біженок та біженців у Європі, імідж України є безпрецедентно позитивним. Це, зокрема, допомагає нам рухатися до вступу в ЄС; переконує європейців ламати свої процедури задля України тощо.

А ще, давайте відверто визнаємо, цей імідж часом змушує Захід заплющувати очі на ті проблеми у воєнній Україні, які за інших обставин були б у фокусі уваги партнерів. Таке поблажливе ставлення Заходу має не лише позитивні наслідки (наприклад, воно не стимулює владу до складних демократичних реформ). Але коли доходить до політично чутливих рішень – воно нас іноді рятує, адже Україні нині без твердих підстав намагаються не відповідати відмовою.

Ми переконалися у цьому торік, коли Євросоюз ухвалив низку проривних рішень щодо нашого майбутнього вступу в ЄС. Шанси на політичний прорив на нашому шляху до НАТО зараз також є історично найвищими.

По-друге, на нашу користь грають безпекові питання.

НАТО – це передусім безпековий альянс (після нападу РФ розуміння на Заході цього знову зросло), і союзники мають бути переконані, що розширення підвищить безпеку в регіоні й посилить НАТО. А Україна саме зараз, уперше в історії, здатна довести, що вона виконує цю вимогу. Ба більше, європейським виборцям це не треба навіть доводити. І соцопитування, і дії та заяви західних політиків доводять безпрецедентну довіру до сили та боєздатності української армії.

По-третє, наш вступ до НАТО у короткій перспективі – відразу після перемоги або навіть до неї, у разі твердої стабілізації фронту – означав би, що це відбудеться у період, коли Росія украй ослаблена в дипломатичному, економічному і військовому плані, і її реакція на це буде обмеженою.

Достатньо згадати, що після вступу до НАТО Фінляндії (що стало для Кремля справжньою геополітичною катастрофою) відповіді РФ не було взагалі, окрім кількох непереконливих заяв російських політиків та "дипломатів".

Але це історичне вікно може лишатися відкритим недовго.

Період, коли частина перепон для вступу України в НАТО суттєво ослабла, є обмеженим. Кожен з трьох пунктів, наведених вище, це підтверджує.

По-перше, схоже, що зараз рівень емпатії європейців та американців до України – на своєму історичному піку. Ця емпатія точно буде знижуватися, коли Україна піде з перших шпальт західних видань та з випусків новин, а разом з нею танутиме нинішня унікальна здатність України "пробивати" чутливі політичні рішення.

По-друге, це людська природа – починати думати про безпеку тоді, коли загроза стає дуже нагальною. Рано чи пізно після завершення війни потужність українських сил оборони буде видаватися привабливою все меншій кількості західних політиків та виборців. Натомість пацифісти та прибічники підходу "не треба дратувати Росію", які зараз майже зникли з політичного поля Європи, знову наберуть вплив.

По-третє, треба бути готовими до того, що Росія, особливо у разі, якщо вона уникне розпаду, прагнутиме відновити силу і знову становитиме загрозу для сусідів.

Усе це означає, що Україна зобов’язана використати історичне вікно можливостей і зробити все, щоби вступити до Альянсу якнайшвидше після завершення бойових дій.

Бо саме за цієї умови вступ до НАТО може відбутися у принципі.

А це можливо тільки у разі швидкої "особливої" процедури вступу, дорогу для запровадження якої проклали Фінляндія та Швеція. І, треба визнати, офіційний Київ загалом дотримується цього підходу – про це, зокрема, заявляв очільник МЗС Дмитро Кулеба на засіданні Комісії Україна-НАТО у квітні.